Про громадянський обов’язок, військові будні та міні-армію - спогади рядового ЗСУ, помічника судді Богдана Ходоровського

Виконуючи свій громадянський обов’язок – захищати Вітчизну, під час так званої другої хвилі мобілізації Богдан Ходоровський пішов захищати Україну. 31 травня 2014 року у складі добровольчого батальйону «Збруч» він склав присягу на вірність України і зі своїми побратимами вирушив із Тернополя на південь України, на кордон із окупованим Кримом. Служба у Херсонських степах тривала до початку лютого 2015 року.

У першій декаді лютого взвод батальйону перекинули на схід України, в село Перемога Донецької області. Служба проходила на блокпосту, розташованому на дорозі у напрямку м. Волноваха.

У зоні проведення Антитерористичної операції Богдан Ходоровський відслужив понад рік і нині вже повернувся додому. Зараз він працює помічником судді Тернопільського апеляційного суду.

Напередодні Дня захисника України Богдан Ходоровський погодився відповісти на декілька питання.

– Ви не шкодує, що пішли служити добровольцем?

– Абсолютно не шкодує про свій вчинок. Легкої служби не має. Приходилося виконувати будь-які роботи, залежно від обставин, що виникали – копати окопи, будувати бліндажі, встановлювати намети. Такі роботи бійці виконували дуже часто, оскільки місця несення служби досить часто змінювались. У батальйоні панувала повага одне до одного, взаєморозуміння, підтримка.

– У 2014-му році військові скаржились на форму, пошиту зі штучної тканини.

– Випадків скарг на військову форму серед моїх побратимів не пам’ятаю. Звісно, форма справді мала не дуже привабливий вигляд, але стверджувати про її поганий стан у мене підстав не було. На той час був дуже розвинутий волонтерський рух, значну допомогу військовим надавали родичі, працівники по роботі, товариші. Таку допомогу надали і мені як родиною, так і колективами на той час Апеляційного суду Тернопільської області та Тернопільського комерційного коледжу, де працюють мої батьки. Допомога надавалася як у вигляді речей для солдатів (шоломи, бронежилети, військова форма, взуття тощо), так і продуктаим харчування.

– На кордоні з Кримом зовсім інший клімат. Як Ви його перенесли?

– Так, там сильні вітри і спека, тож у мене різко погіршився стан здоров’я і тепер я спеку вкрай важко переношу.

– Як до Вас ставилось місцеве населення?

– По-різному. На Донеччині, куди ми приїхали у лютому 2015 року, траплялися словесні конфлікти, як правило, з жінками. Чоловіків на той час там майже не було, бо вони служили. Дехто з місцевих не приховував свого незадоволення через нашу присутність, відмовлялися обслуговувати в магазинах. Особисто зі мною подібних конфліктів не траплялося. Натомість коли стояли на кордоні з Кримом, люди часто пригощали нас кавунами, фруктами, ставились до військових з повагою.

– Напевне, на війні найважче психологічно.

– Мабуть, так. Не знаю, кому може бути не страшно їхати… на війну. Але, людина звикає до всього. Буквально минає 3-4 дні і вбуваєшся, звикаєш.

– А чим там займається місцеве населення? Звісно, старші люди отримують пенсію, а от молодь, люди середнього віку?

– Займаються фермерством. В очі кинулись великі отари овець.

– Не секрет, що зі Сходу в країну потрапляє багато зброї. Ви щось із собою привезли?

– Ні, зброї не привіз, а привіз лише відстріляні гільзи у формі моделей військової техніки (танка, пушки), які робив (склеював) у вільний від служби час. По приїзду додому один танк і пушку подарував товаришам, які матеріально мені допомагали під час служби. Будучи вдома, зробив ще декілька моделей військової техніки, а також карту України.

– Ви закінчили музичні школу, а зараз граєте на фортепіано?
– Інколи граю.

– Напевне, Ви віддає перевагу активному відпочинку?

– Так, цього року всією великою родиною їздили на відпочинок у Карпати. Люблю спорт – футбол, волейбол, баскетбол, плавання. У вільний час із задоволенням читаю художні книжки, зокрема, перечитав усі романи Дена Брауна.

– Ви дивились фільми про війну – «Аеропорт», «Іловайськ».

– Ні, не дивився.

– Як Ви ставитесь до учасників бойових дій, які, начепивши нагороди, роздають інтерв'ю або пікетують установи, навіть не розібравшись у суті проблеми.

– Я не люблю, коли трусять медалями. У формі ходити за необхідних обставин ще куди не йшло. Так, є у мене відзнаки, але тепер потрібно працювати.

           Прес-служба Тернопільського апеляційного суду